Класична музика
Строго кажучи, класичною музикою можна назвати будь-який музичний твір, написаний в епоху класицизму, або в так званий класичний період (приблизно між 1750 і 1830 роками). Але в наш час так називають не тільки музичні твори, які з’явилися на світ у ці вісімдесят років.
Іноді, називаючи музику класичною, її насамперед протиставляють так званій популярній музиці. Одна з характерних рис класичної музики – це те, що їй вдалося витримати випробування часом, що її виконують і досі, через багато років після її написання.
Щоправда, у міру того, як популярної музики стає дедалі більше, ця риса перестає бути відмінною рисою саме класичної музики. Багато хітів 1950-х досі виконують на радіо, більш ніж через півстоліття після їхньої появи на світ. І з іншого боку, важко сказати, чи будуть “класичні твори” сучасних композиторів виконуватися в майбутньому.
Одне з визначень класичної музики, дане в “Короткому Оксфордському музичному словнику”, свідчить:
“…музика, впорядкована за своєю природою і володіє такими якостями, як ясність і гармонійність, заснована скоріше на формальній красі, ніж на емоційній експресії (але не заперечує емоцій)”.
Так, багато хто з творів класичної музики справді дотримуються певних канонів стилю і форми, які ми обговоримо нижче, в розділах 2-7 нашої книги. Але це визначення підходить далеко не до всіх випадків і не охоплює всіх особливостей класичної музики.
Одна з найпомітніших відмінностей між класичною і популярною музикою – це різне ставлення до композиторів і виконавців. У популярній музиці основна увага прикута до виконавця, але в класичній музиці головну роль відіграє автор. Саме його ім’я найчастіше асоціюється з твором і залишається в пам’яті нащадків.
Взяти для прикладу Концерт для кларнета з оркестром ля-мажор Моцарта. Мало хто згадає ім’я кларнетиста Антона Штадлера, для якого цей концерт і був написаний. Але варто запитати любителів естрадної музики, з ким вони асоціюють пісню “White Christmas”, то більшість одразу ж відповість “Бінг Кросбі”; про композитора Ірвінга Берліна знає набагато менше людей.
Дехто із самопроголошених ревних поціновувачів класичної музики стверджує, що музика з кінофільмів не входить до сфери їхніх інтересів. Але першим музику до фільму 1908 року “Вбивство герцога Гіза” написав всесвітньо відомий метр класичної музики Каміль Сен-Санс.
Після нього в музиці для кіно пробували себе Копленд, Воан-Вільямс, Волтон, Прокоф’єв і Шостакович. Якщо повернутися в часи Бетховена, то слід згадати, що він часом складав музику для театральних постановок свого часу. Якби кінематограф був винайдений ще тоді, то, поза всяким сумнівом, цей великий композитор відзначився б і в цьому жанрі. Протягом усієї історії класичної музики композитори завжди складали музику для тих, хто їм платив, чи то багаті аристократи, чи то багаті кіностудії.
У наші дні саундтреки до фільмів – найпопулярніші твори симфонічної музики, створювали які такі композитори, як Джон Вільямс, Джон Баррі, Ганс Циммер, Говард Шор і Джеймс Хорнер. Їхні твори – чудовий засіб доторкнутися до світу класичної музики.
Якому б визначенню класичної музики не надавали перевагу особисто ви, нам здається, що великий джазовий трубач Луїс Армстронг мав рацію, сказавши: “Зрештою, існують лише два визначення музики: або вона хороша, або погана. Якщо вона хороша для вас, то не варто й морочитися – просто насолоджуйтеся”.